Легендарний Шлях Святого Якова в Україні. Як ми його пройшли

"Я би тоже пішла в таку подорож. Удачі вам, дєвочки", — привітно каже продавчиня сільського магазину у Селищі, що розташоване на березі Південного Бугу. Ця жінка чи не щодня бачить мандрівників із рюкзаками, які заходять купити морозива чи води. Через Селище проходить офіційна ділянка маршруту Святого Якова в Україні Camino Podolico, який набирає популярності серед українських туристів.

Camino Podolico — це шлях довжиною близько 250 кілометрів, що починається у Вінниці і завершується у Кам'янець-Подільському. Пройти його можна пішки або на велосипеді.

Маршрут Camino Podolico створений за зразком класичного всесвітньовідомого Шляху святого Якова. Це мережа історичних пішохідних маршрутів до міста Сантьяго-де-Компостела в Іспанії, якими мандрівники йшли ще з середньовіччя. Свого часу суто паломницький, сьогодні цей шлях став відкритим для всіх — незалежно від релігії, віку, досвіду чи мети мандрівки.

Camino Podolico з'явився в Україні в 2021-му році і його творці хотіли показати туристам місцеві пам'ятки, історичний розвиток регіону та допомогти громадам розвиватися. Від початку повномасштабного вторгнення Росії проєкт два роки був на паузі і лише в 2024-му офіційно знову відкрився.

Щоб зрозуміти, як це працює і для чого туристи вирушають у довгу дорогу, я разом із подругою Сашею пройшла половину шляху від Вінниці до Бару. Розповідаю, що вдалося побачити, що розчарувало і чи пішла би я знову у кількаденну подорож з Camino Podolico.

Як зібратися у кількаденну пішохідну мандрівку

Варто одразу сказати, що ні я, ні моя подруга не ходили західноєвропейський Шлях Святого Якова, тому наші збори проходили за зразком звичайних туристичних походів, які ми давно любимо.

Від початку ж ми вирішили, що намет із собою не беремо — спробуємо місця для ночівлі, що вказані на сайті Camino Podolico та зменшимо вагу рюкзаків до мінімуму. У мене це вийшло близько семи кілограмів.

Плануючи поїздку, варто враховувати свій фізичний стан і розуміти, що в день доведеться проходити хоча б 15 кілометрів. Тому одна із найважливіших речей — це зручне і надійне взуття, бажано не нове, а "з досвідом". Далі вже варто подумати про відповідний одяг, капелюх, крем від сонця і комарів.

Не завадить хоча б найпростіша аптечка (привіт пластир, щоб заклеювати мозолі) та павербанк, бо всю дорогу захочеться дивитися в карту і робити фото.

Важлива річ — хороший дощовик, який якщо не вас захистить від намокання, то хоча б ваші речі в рюкзаку. Я також брала змінне взуття типу "кроксів". Перевзутися у щось легке наприкінці дня — це дійсно щастя.

Початок маршруту

До Вінниці ми приїжджаємо поїздом в середині дня, відтак сідаємо на трамвай і через 15 хвилин опиняємося біля входу до Костелу пресвятої Діви Марії Ангельської. Саме тут можна отримати паспорт пілігрима, який називають credencіal. На шляху ми будемо ставити сюди печатки і клеїти наклейки з різних місць.

Хоча історично пілігримство пов'язане з релігією, у сучасному світі цей термін використовують і у переносному значенні. Він може описувати людину, яка вирушає в довгу, часто складну подорож.

Після костелу сідаємо у трамвай номер один і їдемо на кінцеву — до виїзду з міста. Як написано на сайті Camino Podolico, "під'їхати — це не зрада" і ми ще не раз скористаємося цією заповіддю, коли дійсно буде необхідність.

Перші кілометри подорожі не надто радують краєвидами — мусиш іти по краю траси поруч із автівками та вантажівками, що проїжджають поруч на шаленій швидкості. Таких відрізків на шляху буде ще багато, але тут, вже за кілька кілометрів починається стежка вздовж Південного Бугу. Туристи кажуть, що це один із найкрасивіших відтинків шляху — оркестр пташок, зустрічні корови і лелеки, високі трави і зелені краєвиди.

Перший день дороги видається сонячним і теплим. Жаби голосно квакають біля річки, поодинокі рибалки сидять замислено на березі. Стежка непомітно приводить до Селища, що розташувалося на обох берегах річки.

У Селищі можна глянути на Черленківський замок. Коли ми до нього підійшли, здалося, що його реконструювали, однак виявилося, що навколо руїн збудували ресторанно-розважальний комплекс, "стилізований під фортецю". Ймовірно, він не працює, бо подвір'я закинуте, тут пасуться коні і поруч ніхто не розважається.

На шляху багато де можна зустріти замки, палаци чи дзвіниці — але насправді це лише залишки чи руїни, в обрисах яких важко впізнати колишню велич і красу. Деякі пам'ятки навіть не позначені на карті, хоча по руїнах видно, що колись це була дійсно красива споруда.

Саме в цьому селі ми зустріли привітну продавчиню в маленькому сільському магазині. Якщо бути чесними, в селах дорогою ми рідко з кимось спілкувалися. Люди часто дивилися на нас як на диваків. Хоча може ми такі і є, якщо замість садити і обробляти город чи перевертати сіно ходимо з рюкзаками по селах.

Далі шлях із Селища йде у Гнівань — невеличке місто, де пілігрими ставлять свою другу відмітку у Санктуарії святого Йосипа.

Приходимо туди надвечір, триває служба і її звуки чуто на підходах до костелу. Всередині на лавах сиділи кілька парафіян. Раптом з'являється черниця, швиденько ставить штампи у наші паспорти і так само непомітно зникає. Оскільки сонце вже майже зайшло, ми знаходимо в інтернеті номер місцевого таксі з назвою "Вася і Ніна" і їдемо шість кілометрів до нашого першого місця ночівлі — у глемпінг біля кар'єру.

"Усі ходять з рюкзаками, а ви на таксі роз'їжджаєте", — сказав нам таксист Василь, який всю дорогу розмовляв телефоном із Ніною.

Мабуть, його фраза мала нас присоромити, але після дороги з Києва до Вінниці із самого ранку і 26 кілометрів пішки, ми не звернули на таке зауваження особливої уваги.

До місця ночівлі приїжджаємо вже затемна. Навколо великих наметів з ліжками, світильниками та електроковдрами несамовито всю ніч квакають жаби. Із найближчого села Могилівка ледь доноситься звук повітряної тривоги і так завершується наш перший похідний день.

Привітні вівці та комора під охороною бога

Другого дня наша подорож тривала 38 кілометрів — через Браїлів, Жмеринку та з ночівлею у селі Сербинівці.

Спочатку вздовж колії, поруч із безліччю суниць, що цвітуть, а потім через ліс ми виходимо до Браїлова — невеличкого селища на річці Рів.

За кілька секунд до зливи забігаємо у Літературний музей імені Володимира Забаштанського. Директорка музею Надія Слободенюк саме підмітає сходи і вже готова розповісти деталі про історію селища та життя письменника Володимира Забаштанського. Він через нещасний випадок втратив зір і руки. Після того чоловік почав писати, перекладати та отримав Шевченківську премію в 1986-му.

Поки слухаємо директорку, до музею приходять інші пілігрими. До прикладу, Оля з Києва сама іде до Кам'янець-Подільського і збирається зробити це за вісім днів.

"Я не думала що Вінниччина настільки гарна. Років 8-9 я думаю про те, щоб пройти великий Шлях святого Якова, поки я не доїхала туди, але дізналася, що є українська альтернатива", — розповідає дівчина.

Для неї це чудова можливість побачити нові місця, в які би за інших обставин не потрапила і перевірити власну витривалість. Біля музею ми прощаємося, щоб ще кілька разів перетнутися на маршруті.

До Жмеринки ми заходимо через невеличкі вузькі вулички, час від часу накрапає дощ, але місто, великий залізничний вузол, поступово відкриває свою старовинну архітектуру.

Прямуємо до Костелу святого Олексія. Обійшовши кілька разів цей неоготичний храм, ми таки подзвонили до отця Ігоря і він нам підказав, що наклейки для паспорта треба шукати у коморі, яка завжди відкрита, бо речі там "Под охраной бога".

Перед тим, як іти до костелу, ми ще не втрималися і за 50 гривень мали три спроби витягнути іграшку з автомата. Маленький червоний краб дістався нам з третього разу і, вважаю, це було гарним знаком. Люди з підозрою дивилися, як дві дівчини з великими рюкзаками під дощем граються в іграшковий автомат. Але хіба нам звикати до здивованих поглядів місцевих?

Після невдалих спроб роздивитися сповна всю красу залізничного вокзалу Жмеринки, який є пам'яткою історії та архітектури (з трьох точок побачили лише вражаючий дах будівлі), ми пішли далі.

Дорогою у селі Межирів не зустріли жодної людини. Проте встигли "наговоритися" з вівцями, які радо зустріли нас на пагорбі понад дорогою.

Більшість хат тут закинуті. Через це багато густої зелені, яка повільно, але переконливо поглинає цивілізацію. Історія цього села багата і різноманітна. Взяти хоча б те, що Межирів мав статус містечка і у 1591-му отримав магдебурзьке право. Однак час, зміна влади і війни спустошили це місце.

Ми не побачили тут магазину чи школи. Хоча деякі будинки та двори мають дуже симпатичний та доглянутий вигляд. У селі дві церкви, одна в гарному стані, друга — занепала.

Напівзруйнована пам'ятка — це Костел Вознесіння, побудований у 1794 році. Він діяв до 1945 року, потім там був колгоспний склад зерна. Саме цей факт пояснює жалюгідний стан багатьох історичних будівель, які втратили свою велич у радянські часи, адже їх перетворювали на склади чи електростанції (це сталося з костьолом святого Олексія).

У багатьох селах дійсно видно багато закинутих хат, де давно ніхто не живе. Там часто немає роботи, автобусного сполучення, шкіл і садків. Тому люди виїжджають, шукаючи комфортнішого місця.

Проте зустрічаються і розвинені села — найчастіше через них проходять великі автошляхи, які таким чином сприяють розвитку місцевості.

Водночас навіть у найменших селах на кладовищах стоять українські прапори - в кожному є загиблі на війні українські військові.

Вареники з картоплею і день дощу

Полями і болотами надвечір ми нарешті доходимо до "Садиби Лукових" у Сербинівці, де запланували ночівлю. У дворі свіжоскошена трава, біля входу на стовпі лелече гніздо, хоча птахів-господарів немає вдома.

Пані Раїса, господиня садиби, саме була на городі, а на столі вже чекали на нас вареники з картоплею зі шкварками та млинці з м'ясом. Був там ще салат з огірками та домашнє вино. Поки ми їли, власниця хати аж до самої ночі не верталася від буряків, які треба було полоти і проривати.

Будинок, де вона селить пілігримів, належав батькам її чоловіка. Тепер тут час від часу знаходять прихисток під рушниками та іконами мандрівники з різних місць України.

Ідея створення садиби — спільний проєкт гідеси пішого туризму Світлани Гордійчук та її чоловіка Ігоря Лукова, який з березня 2022 служить в ЗСУ. Світлана разом зі свекрухою пані Раїсою та свекром зробили в хаті косметичний ремонт і тепер запрошують подорожніх.

Нині родина отримала грант і планує поліпшувати умови, а також збудувати апібудиночки (спеціальні споруди, де люди можуть відпочивати або спати над вуликами, - Ред.) для реабілітації військових.

Саме у цій садибі можна відчути цей справжній сільський вайб — туалет і душ на вулиці, ліжко з пружинами, на стінах килими, а на вікнах білі фіранки.

Пані Раїса насправді не дуже й розуміє, чому пілігрими ідуть свій багатоденний шлях.

"Я чесно і не знаю, нащо вони ходять", — каже жінка. Водночас вона веде список усіх відвідувачів, каже "буду колись вам дзвонити".

"Деякі люди хочуть відпочити, відновитися. Але тако іноді думаю — може й мені треба піти, бо так з боку не поймеш. От чого ви ідете? Роботи нема");